Теорія Вільного Суспільства «Частина I»

На цій сторінці ви можете ознайомитися з працею Віталія Тизуня «Теорія Вільного Суспільства».


Праця «Теорія Вільного Суспільства» являє собою короткий виклад критики державної діяльності, основ влаштування вільного суспільства, аспектів його функціонування та шляхів практичного досягнення. Насамперед розглядається питання того, чому нам необхідно досягти свободи та позбутися від держави. Після визначення всіх негативних аспектів, які є незмінними атрибутами держави, ми переходимо до формування концепції вільного суспільства, повністю заснованого на свободі діяльності та домовленості, а також аналізу властивостей і механізмів, які забезпечують його життєздатність та стійкість. Розібравшись з недоліками держави та влаштуванням вільного суспільства, ми можемо визначити шляхи практичної реалізації ідей свободи.

Дана праця добре підійде для людей, які починають свій шлях у вивченні вільного суспільного устрою, проте через надання простих і вкрай зрозумілих концепцій, які можна взяти на озброєння, вона також являється хорошим посібником для тих, хто вже знайомий з ідеями свободи. Крім того, я рекомендую цю працю до ознайомлення кожному, хто частково або навіть повністю не підтримує ідею абсолютно вільного суспільства, можливо викладена в ній аргументація зможе Вас переконати.


Повний текст праці доступний для перегляду в pdf форматі, натисніть тут.

Також його можна скачати в наступних форматах: pdf, fb2, epub, mobi.


На даній сторінці знаходиться текст першої частини праці, що вміщує в собі перший розділ та частину другого розділу. Другу частину праці ви можете переглянути тут.


ВСТУП

Більшість поширених в сучасному світі концепцій суспільного устрою, незалежно від різноманітності висунутих ними ідей та цілей, незмінно засновуються на необхідності існування монопольної для певної території організації, що має над нею та її жителями незаперечну владу. Назва такої організації – держава.

Різні концепції суспільного устрою пропонують реалізацію різних форм держави. Вона може цілком контролювати діяльність своїх громадян, або ж обмежувати її лише в зовсім вузькому ряді питань. Її управлінням може займатись одноосібний диктатор, або обмежена група людей – еліта; управління може нести представницьку форму з виборними урядом та президентом, або ж бути реалізовано з використанням механізмів прямої демократії, без будь-яких інститутів представництва, за участю кожного громадянина у розв’язанні всіх політичних питань безпосередньо та на рівних правах. Вона може висувати різні проблеми на перший план та пропонувати різні шляхи їх вирішення. Але сама необхідність існування держави як територіально монопольної організації з незаперечною владою являється обов’язковим пунктом всіх таких концепцій.

Ідея суспільного влаштування, заснованого на монопольній владі, настільки проникла в людське мислення, що спроби повністю вийти за її рамки майже ніколи не робляться, мислення поза рамками цієї ідеї чуже для більшості людей. Інститут територіально монопольної держави багатьма вважається само собою зрозумілою та навіть зовсім обов’язковою умовою існування розвиненого людського суспільства. Загальноприйнято, що багато питань та проблем не можуть бути вирішені ринковим шляхом, тобто шляхом приватної діяльності та добровільних взаємовідносин між суб’єктами, що деякі з них (а в випадку певних концепцій суспільного устрою і зовсім всі) повинні вирішуватися політичним шляхом – шляхом використання недоговірних механізмів досягнення рішень та їх насадження певному колективу суб’єктів незалежно від згоди тих чи інших його учасників.

Зрозуміло, що колектив суб’єктів, підлеглих державі, не розглядається як добровільна їх асоціація, оскільки така асоціація може виникнути лише із домовленості, складеної суб’єктами приватним, тобто ринковим шляхом, за власним бажанням кожного з них. Такий колектив приймається як єдине ціле виключно за територіальною ознакою. Можливість організації суспільства як добровільної асоціації суб’єктів не розглядається державою ні за яких обставин. Як безумовні та незаперечні факти приймаються зв’язаність суб’єктів, що проживають в територіальних володіннях держави, та необхідність контролю їх діяльності з використанням єдиної влади (і немає особливої ​​різниці, чи це влада диктатора, еліти, обраних президента і парламенту, або ж електоральної більшості безпосередньо).

Першою з цілей даної праці є розгляд політичного підходу до організації суспільного устрою та виявлення його критичних недоліків. Далі ми спробуємо вийти за рамки ідеї необхідності територіально монопольної держави з незаперечною владою та сформуємо концепцію вільного суспільства, повністю заснованого на приватній діяльності різних суб’єктів та добровільних договірних взаємовідносинах між ними. Розібравшись з тим, яким чином вільне суспільство може функціонувати, що забезпечує його життєздатність, і чим воно радикально відрізняється від суспільства, підлеглого монопольній та незаперечній владі держави, ми виробимо декілька стратегій його практичного досягнення.

На цьому можна завершити зі вступною частиною праці та перейти до розгляду важливих для нас тем, а також самому формуванню концепції вільного суспільства.

I. ЧОМУ СВОБОДА?

Першим питанням, без відповіді на яке не можна перейти до формування будь-якої концепції суспільного устрою, є питання про недоліки інших концепцій, про те, які їх аспекти необхідно переглянути, і головне – чому?

Ми вже з’ясували, що основним аспектом більшості концепцій суспільного влаштування є необхідність держави як територіально монопольної організації з незаперечною владою. Проаналізувавши цей аспект і визначивши його критичні недоліки, ми зможемо зрозуміти, навіщо потрібно відкинути державницький підхід щодо організації суспільства та почати шукати йому альтернативу.

Держава – ворог особистих інтересів

Кожна людина має особисті потреби, інтереси та цілі, які вона переслідує в ході своєї діяльності. Зрозуміло, що більшість бажань та цілей недосяжні без взаємодії між людьми та поділу праці. Взаємовідносини бувають двох видів: добровільні – засновані на приватних домовленостях між різними суб’єктами, та примусові – ті, які несуть характер підкорення одних суб’єктів іншими. Саме до другого виду і відносяться суспільні взаємовідносини, що знаходяться під контролем державної влади.

Цю властивість держави ніяк не можна змінити, просто змінивши форму правління. Відмінність між авторитарними та демократичними формами правління полягає лише в тому, що в першому випадку влада знаходиться в руках обмеженої групи людей (або навіть зовсім єдиного диктатора), а в другому належить електоральній більшості (і то на практиці демократія найчастіше несе представницький характер, тобто влада належить не електоральній більшості безпосередньо, а обраним цією більшістю представникам). Навіть ідеальна пряма демократія, в якій кожне політичне рішення приймається через загальне голосування, все одно ніяк не може скасувати факт примусового підкорення одних суб’єктів іншими.

Відповідно держава провокує конфлікт інтересів та нескінченну боротьбу за владу між суб’єктами з різними прагненнями. Проблеми, що знаходяться в ринковому середовищі, мають індивідуальні рішення, тоді як проблеми з політичної сфери завжди полягають в одному рішенні для всіх, тобто пригніченні інтересів одних суб’єктів (тих, хто програв у політичній боротьбі) на користь інтересів інших (тих, хто виграв в ній).

На подібні твердження можна відповісти, що тільки вдаючись до механізмів влади та примусу можна домогтися деякого спільного блага, здатного так чи інакше принести користь всім людям, а значить і оправданого для силового насадження тим, хто не хоче його приймати, оскільки такі люди самі не розуміють, що для них корисно, а що шкідливо. Але що таке спільне благо? Я відповім, що воно всього лиш фікція! Буває тільки приватне благо, і визначити його для себе може лише сама людина. Також певне благо може бути колективно переслідуваним людьми зі схожими приватними інтересами на підставі добровільних взаємовідносин та без використання методів силового примусу. Але не буває ніякого спільного блага, яке можна було б застосувати до кожної людини незалежно від її інтересів і бажань.

Як вірно зауважив Людвіг фон Мізес, діяльність людини полягає в заміщенні більш занепокоєного стану менш занепокоєним[1]. В цьому суть будь-якої діяльності – в занепокоєнні, викликаному певними потребами, бажаннями або проблемами, та подальшими діями або бездіяльністю, в залежності від того, що на думку самої людини принесе їй менше занепокоєння в майбутньому. Таким чином, в спробі висунути якусь ідею (це ж теж являється діяльністю), в тому числі й ідею деякого спільного блага, людина виражає власне, приватне занепокоєння з приводу певного стану справ. Будь-яке висловлене нею рішення висунутих проблем, відповідно, в першу чергу послужить зменшенню її власного занепокоєння, тобто воно буде благом для неї. Але у неї немає ніякої можливості стверджувати у відриві від інтересів інших людей, що це рішення корисно і для них. Якщо вона оголосить його спільним благом, обов’язковим для реалізації відносно всіх людей незалежно від їх приватних бажань, то це лише знову послужить зменшенню саме її власного занепокоєння, яке полягає в тому, що люди слідують не тим ідеям та життєвим порядкам, прийняття яких вона б від них хотіла.

В результаті ми бачимо, що прихильник спільного блага збреше (сам того не розуміючи, чи навіть цілеспрямовано), якщо скаже, що у своїх спробах підкорити всіх людей єдиному та універсальному закону він в першу чергу переслідує якісь вищі цінності, а не свої особисті інтереси. Будь-яка така спроба – всього лиш егоїстичне бажання людини змусити всіх інших прийняти її ідеали. Саме тому будь-які ідеології, що виступають за яке б то не було спільне благо, брехливі, як і брехлива діяльність держави, яка полягає у примусовій реалізації тієї чи іншої ідеології відносно підлеглого їй населення, оскільки в першу чергу вони служать задоволенню інтересів ідеологів та державних діячів. Такі ідеології та пов’язана з ними політична діяльність сприяють заміщенню волі людини на користь волі суспільства (яка насправді є волею ідеологів та державних діячів) та знищенню її власного «я»[2]. Сама спроба визначити спільне благо говорить про те, що його не існує, що благо та користь бувають тільки приватними.

Крім усього цього варто згадати й те, як, власне, виникло суспільство, в основі якого лежить підкорення державній владі. Хорошу відповідь на це дає нам теорія стаціонарного бандита. Дана теорія стверджує, що держава виникла як бандит, який відмовився від кочового способу життя та нерегулярних грабежів, осів на певній території, підкорив силою її населення і тим самим в результаті отримав постійну можливість грабувати людей шляхом оподаткування[3]. Вона спростовує теорію суспільного договору, яка говорить, що держава являється всього лиш наслідком загальної домовленості про передачу управлінських повноважень в руки окремих людей. Я ніколи не бачив суспільний договір в реальності та не підписував його. Хтось може заперечити цьому аргументу вказуючи на державну конституцію та факт прийняття мною громадянства. Однак це вимушена міра, вона рівносильна згоді обеззброєної людини з умовами бандита із-за наслідків, з якими вона може зіткнутися в разі відмови підкорятися. Дуже сумнівно, що великі маси людей здатні добровільно та в єдиному пориві піти на таку угоду. Більш вірогідно, що їх змусили прийняти умови держави. Суспільний договір являється не більше, чим фікцією, а держава – це бандит, коріння якого лежить в насильницькому підкоренні, грабежі, вбивстві та інших злочинах проти людей.

Тільки позбавившись від суспільного влаштування, заснованого на територіальному монополізмі та незаперечності влади, ми зможемо перестати бути слугами держави-бандита, а також супутніх їй, але неіснуючих в реальності спільного блага та суспільного договору. Саме суспільство, засноване на свободі діяльності приватних суб’єктів та добровільності взаємовідносин, здатне дати кожному можливість жити максимально відповідно своїм власним інтересам.

Держава – неефективна організація

Як ми вже вказували багато разів, держава являється монопольною організацією, що не бере участі в ринковій конкуренції, та діяльність якої заснована на примусовій владі й підкоренні. 
Звичайно, певною мірою різні держави конкурують за людей. Однак ця конкуренція занадто незначна, щоб впливати на ситуацію в цілому. Основна частина населення будь-якої держави не покине її територію із-за культурних, мовних, економічних і величезної кількості інших бар’єрів, що неминуче виникають при кардинальній зміні місця проживання. Крім того, ніщо не гарантує збереження політичного курсу іншої держави, він може різко змінитися та перестати відповідати вимогам мігранта, що знову зіткне його з перерахованими раніше проблемами при черговому переїзді.

Враховуючи все це, держава завжди має у своєму підпорядкуванні певне населення, яке ніколи не покине її територію, вона завжди може обкладати його податками й тим самим забезпечувати власне існування, або навіть використовувати самих людей у своїх цілях, наприклад, вводячи трудову або військову повинність.

У ринковому середовищі організації та спільноти конкурують між собою за клієнтів і учасників. В процесі конкуренції у них виникає необхідність якомога ефективніше функціонувати, тобто витрачати свої сили та ресурси найбільш раціональним чином, щоб забезпечити якомога меншу вартість своїх товарів і послуг, і при цьому якомога вищу їх якість. Також такі організації конкурують за працівників, що змушує їх підвищувати заробітну плату та покращувати трудові умови. В іншому випадку вони втратять своїх клієнтів, учасників і працівників на користь інших організацій та спільнот, особливо враховуючи те, що при зміні ринкового агента людина стикається з куди меншими затратами та бар’єрами, ніж при зміні неринкового агента, тобто держави. Людині в ринковому середовищі не складає особливих труднощів поміняти заклад, в якому вона харчується, піти лікуватися в іншу клініку, скласти договір з іншим страховим агентом, перейти працювати на іншу компанію тощо.

Держава не знаходиться в умовах ринкової конкуренції, тому у неї, а також у захищених нею організацій, немає економічних стимулів функціонувати найефективнішим чином. Конкретному уряду достатньо лише проводити не дуже жахливу політику, настільки ефективну, щоб населення надмірно не протестувало, а також мати силові структури, здатні впоратися з незначними збуреннями, що все ж таки виникають час від часу. Звичайно, деякі працівники державних органів можуть хотіти працювати якомога ефективніше за власним бажанням, однак в будь-якому випадку, перебуваючи в неконкурентному середовищі та маючи право вилучати чужі кошти через оподаткування, вони втрачають можливість адекватно оцінювати раціональність використання своєї праці та ресурсів.

Не варто сподіватися і на те, що владу можна дати в руки хорошим людям, головною метою яких буде турбота про своє населення. Зазвичай урядові пости приваблюють бандитів і грабіжників, які на надання державних послуг виділяють лише невелику частину бюджету, необхідну для утримання обурення громадян нижче деякого критичного рівня. Думаю, можна й не говорити, що стане з приватною компанією, яка буде вести свою діяльність таким чином.

Необхідно також зробити одне зауваження з приводу функціонування ринкових організацій. Нерідко під час обговорення економічних проблем противники вільного ринку вказують на нібито факт того, що насправді навіть в ринкових умовах багато організацій випускають дорогу та неякісну продукцію, а також експлуатують своїх працівників виплачуючи їм мізерні зарплати та змушуючи працювати в жахливих умовах. Однак ці ствердження є результатом замовчування справжніх причин такої поведінки. Держава та конкретна організація можуть мати домовленості між собою, її керівники можуть бути родичами або друзями деяких державних чиновників, або ж вони можуть дати їм хабар. Все це так чи інакше захищає пов’язану з державою організацію від ринкової конкуренції, вона отримує змогу лобіювати свої інтереси використовуючи закон і правову силу. Можна зробити висновок, що саме держава сприяє погіршенню якості діяльності ринкових агентів, оскільки вона дає їм можливість досягти власних цілей не тільки ринковими, а й політичними методами.

Не варто очікувати від держави особливої ​​ефективності у виконанні покладених на неї обов’язків, оскільки у неї немає економічних стимулів функціонувати найкращим чином. Також таких стимулів немає й в організацій, захищених державою від ринкової конкуренції через субсидування та дискримінаційні закони.

Держава – ворог ідеї

Коли ми стикаємося з бажанням або необхідністю практичної реалізації певної ідеї, то у нас є два варіанти. Перший варіант полягає в реалізації ідеї власними силами, залученні людської сили та інвестицій до її реалізації на добровільних підставах і формуванні зацікавлених в ній приватних організацій та спільнот. Другий варіант полягає в тому, щоб реалізувати ідею вдаючись до державних інструментів примусу в пошуку підтримки та оподаткуванню як джерела інвестицій.

Зрозуміло, що реалізація будь-якої ідеї з використанням інструментів державного примусу та фінансування шляхом оподаткування робить її неконкурентною і незалежною від отримуваних вигод та збитків, а значить і від зацікавленості в ній людей. В таких умовах немає економічних стимулів намагатися реалізувати ідею найефективнішим чином, адже в будь-якому випадку всі витрати можна покрити через оподаткування. Крім того, можна навіть отримати підтримку ідеї з боку інших людей просто оголосивши альтернативи, що конкурують з нею, незаконними, а слідування їм караним силою державних правових органів.

Таким чином будь-які проекти та виробництво, що живуть за рахунок оподаткування і захисту від конкуренції, а також будь-які ідеї та ідеології, що реалізуються з використанням інструментів державного примусу, з часом завжди вироджуються та стають вкрай неефективними. Не можна нічого іншого очікувати від реалізації будь-чого шляхом насильницького вилучення у населення коштів та його примусу до підкорення, крім як нераціональної витрати ресурсів, сил і часу, а також поганих результатів.

Другим негативним аспектом є сам факт того, що реалізація будь-чого через державу вимагає наявності інструменту політичної влади. Не можна гарантувати те, що цей інструмент завжди буде знаходитися в руках зацікавлених в певній ідеї людей. Кожен, хто вдається до реалізації будь-чого державним шляхом, повинен розуміти, що в будь-який момент інструмент влади може потрапити в руки інших людей, які дотримуються зовсім інших поглядів, і вони в першу чергу використають його з метою знищення всіх досягнень попередніх власників цього інструменту.

Важливу роль в випадку політичного управління грає те, що деякі ідеї, наприклад, ідеї щодо того, як має функціонувати суспільство, не можуть співіснувати з ідеями, які їм конкурують, єдиний варіант – змусити всіх прийняти єдину ідею будь-якими методами, навіть силовими. Це сприяє виникненню конфліктів між суб’єктами з різними інтересами, оскільки у них немає можливості реалізувати свої ідеї в приватному порядку, вони змушені боротися за політичну владу. Така боротьба призводить до гострих конфліктів і частої зміни уряду.

У світлі всього сказаного політична боротьба за владу взагалі втрачає будь-який сенс. Вона являє собою лише нескінченний процес почергової зміни керівних ідей, які не можуть бути сповна та ефективно реалізовані із-за перерахованих раніше причин. Більш продуктивним в реалізації будь-якої ідеї являється ринковий шлях, який полягає в створенні приватного виробництва благ, формуванні приватних організацій, що спеціалізуються на певній діяльності, а також вільних для участі спільнот зацікавлених і керованих якоюсь ідеєю людей, що функціонують в конкурентному ринковому середовищі. Саме це забезпечує економічні стимули для найбільш ефективної реалізації та вдосконалення ідеї, а також дає їй гарантію того, що вона не буде знищена просто зміною політичної влади.

Держава – джерело розкладання суспільства

Оскільки взаємовідносини між державою та її громадянами мають недоговірний характер, самі люди не несуть відповідальності за ті аспекти своєї діяльності, які держава вирішила в односторонньому порядку взяти під своє піклування. Це призводить до певних явищ, які можна описати терміном децивілізація[4].

Основа децивілізації – державне керування коштами підлеглих йому суб’єктів. По-перше, держава примусово забирає деяку частину їх коштів шляхом оподаткування. По-друге, держава перерозподіляє кошти від одних категорій населення до інших. За цими діями ховаються негативні ефекти, що впливають і на обкладене податками, і на субсидоване населення.

Велика частина коштів, зібраних через оподаткування, не повертається до платників податків у вигляді певних благ із-за таких факторів, як марнотратне та неефективне їх використання (що включає інвестування податкових коштів у виробництво благ, які не мають відповідного попиту у самих платників податків), крадежу з боку державних чиновників, необхідність покриття витрат на підтримку масивного та неефективного державного бюрократичного апарату тощо. Все це зменшує здатність платників податків ефективно накопичувати багатство. В окремих випадках це призводить до того, що перспектива інвестування для деяких платників податків становиться занадто віддаленою в майбутньому, оскільки вони мають можливість відкладати лише дуже малу, зовсім незначну частину своїх доходів. У них збільшується економічний стимул витрачати всі свої кошти на короткострокове споживання дешевих благ замість того, щоб відкладати їх на покупку благ довгострокового споживання або інвестування в певні активи та підприємницьку діяльність. Цей процес називається ростом тимчасових переваг.

Очевидно, що перерозподіл коштів значною мірою відбувається від продуктивної частини населення (працівників і підприємців) на користь непродуктивної. Перед розглядом проблеми державного перерозподілу коштів хочу зауважити, що під непродуктивними категоріями населення я маю на увазі людей без будь-яких фізичних або розумових вад, здатних перешкодити виконанню трудової або підприємницької діяльності, але які відмовились від цього на користь споживання соціальної допомоги. Тут не маються на увазі такі категорії населення, як інваліди, пенсіонери, люди, що тимчасово страждають несумісними з працею хворобами тощо. Питання їх забезпечення у вільному суспільстві без допомоги держави буде розглянуто в наступному розділі.

Держава спонсорує безробіття, коли безумовно обіцяє кожному безробітному якусь соціальну допомогу – у тих, чия зарплата нижче, рівна або не особливо вище розміру цієї допомоги більше немає економічного стимулу працювати. Держава спонсорує високу народжуваність в бідних сім’ях, коли безумовно обіцяє соціальну допомогу за народження дітей, оскільки таким чином вона дає їм можливість забезпечити себе, не вдаючись до трудової діяльності. Держава спонсорує безвідповідальність, коли обіцяє допомогу тим, хто потрапив у скрутне становище із-за безрозсудної поведінки (наприклад, надаючи безкоштовну медичну допомогу зачинателю бійки, який сам же від неї постраждав; росту відповідальності в такій ситуації посприяє лише необхідність лікуватися за власні кошти або в борг). У всіх подібних випадках держава спонсорує проявлення деструктивної поведінки та паразитичних рис характеру у людей. Крім того, ріст кількості споживачів допомоги тільки збільшує податкове навантаження на продуктивних людей, що стимулює їх теж кидати працю та ставати споживачами допомоги. Наслідки всього цього досить очевидні: економічна криза та розкладання суспільства.

Оподаткування та державний перерозподіл коштів розкладаюче впливають на людей. Тільки договірні взаємовідносини, де кожен несе відповідальність за свої дії, а також здатний повністю розпоряджатися своїми коштами та силою на власний розсуд, можуть сприяти поліпшенню рівня життя людей і прояву у них позитивних рис характеру.

II. ВЛАШТУВАННЯ ВІЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА

Розібравшись з критичними недоліками системи суспільного устрою, заснованого на незаперечності влади територіально монопольної держави, ми можемо приступити до формування концепції вільного суспільства, що функціонує шляхом приватної діяльності суб’єктів і добровільних взаємовідносин між ними.

Як ми вже зрозуміли з попереднього розділу, основним аспектом вільного суспільства являється заміщення недоговірних методів взаємодії між суб’єктами договірними. У вільному суспільстві немає місця недобровільним асоціаціям суб’єктів та політичним методам управління, воно характеризується свободою асоціації, діяльності та домовленості.

Зрозуміло, що до подібного стану справ можуть виникати певні питання, які ми й розглянемо в цьому та наступних розділах.

Контрактні юрисдикції

Держава є постачальником широкого ряду товарів і послуг. Нерідко критика вільного суспільного устрою говорить про те, що велика частина виконуваних державою функцій не може бути делегована приватним організаціям, що такі функції із-за тих чи інших їх особливостей можуть бути реалізовані тільки з використанням державних механізмів примусу.
На кожен випадок тієї чи іншої державної функції теорія вільного суспільства здатна дати відповідь про те, як вона буде працювати без держави. Декілька таких відповідей ми розглянемо пізніше як приклади того, що в державі зовсім нема потреби. Але зараз я запропоную трохи інший підхід.

Раніше ми визначили дві головні проблеми, до яких призводить інститут територіально монопольної держави з незаперечною владою. Перша проблема – це невідповідність діяльності держави інтересам її громадян. Головною причиною цього є прийняття всіх жителів певної території як деякого єдиного колективу, до кожного учасника якого необхідно застосувати єдині порядки та закони, що неминуче призводить до зіткнення інтересів різних суб’єктів і підкоренню одних суб’єктів іншими як єдиного можливого виходу з конфліктної ситуації.

Друга проблема полягає в неефективності функціонування держав, пов’язаній з недостатністю їх конкуренції за людей із-за колосальних втрат та перешкод, що заважають тим покинути одну державу на користь іншої. Через це більшість населення будь-якої держави ніколи не переїжджає жити на територію інших держав. Держава, на відміну від ринкових агентів, завжди має можливість компенсувати витрати, пов’язані з неефективністю власного функціонування, використовуючи оподаткування та контроль діяльності своїх громадян.

Це все – результати територіального монополізму держави та незаперечності її влади. Рішення становиться досить очевидним, якщо подивитися на дані проблеми через призму панархії[5]. Воно полягає в позбавленні від негативних результатів діяльності держав шляхом їх заміщення Екстериторіальними Контрактними Юрисдикціями (ЕКЮ), які виконуватимуть ті ж самі функції, але при цьому будуть являтися звичайними ринковими організаціями, що працюють екстериторіально та на підставі добровільних домовленостей з іншими суб’єктами.

Ідея ЕКЮ полягає в тому, що кожен повинен мати можливість вільно переходити між різними юрисдикціями, не стикаючись з величезними збитками. Як вже зазначалося в минулому розділі, людині в ринковому середовищі не складає особливих труднощів поміняти заклад, в якому вона харчується, піти лікуватися в іншу клініку, скласти договір з іншим страховим агентом, перейти працювати на іншу компанію тощо. Саме це, разом з неможливістю покривати власні збитки шляхом примусового вилучення чиїхось коштів, і створює ринкову конкуренцію, необхідну для виникнення економічних стимулів виконувати свої функції найбільш ефективним чином.

Ринкова свобода посприяє виникненню різноманітних юрисдикцій відповідно інтересам різних людей. Кожен зможе вибрати собі юрисдикцію з тими порядками та поставляємими послугами, які задовольняють його бажання найкращим чином, при цьому часто навіть не змінюючи власного місця проживання. Це буде сприяти розв’язанню конфлікту інтересів, оскільки тепер не потрібно буде боротися за монопольну владу як єдину можливість реалізації своїх планів, кожен зможе втілити свої ідеї в приватному порядку. Наприклад, прихильник традиціоналізму та збереження нації може стати членом юрисдикції, закони якої забороняють учасникам близькі стосунки з представниками інших націй та вимагають від них дотримання традиційного способу життя (він також може заснувати таку юрисдикцію, якщо до нього цього ще ніхто не зробив). Прихильник перерозподілу коштів може вступити в таку спільноту, всі учасники якої повинні віддавати велику частину своїх доходів в загальний бюджет і перерозподіляти його між собою рівномірно або вдаючись до будь-якого іншого критерію справедливості. Прихильники різноманітних ідеологій та способів життя зможуть об’єднуватися в спільноти, засновані на добровільній асоціації учасників. Замість необхідності виведення деяких обов’язкових для насадження всім ідеальних або компромісних життєвих порядків, вільне суспільство пропонує кожному можливість жити відповідно своїм власним інтересам.

Одні люди можуть підписати контракт відразу з декількома юрисдикціями, якщо правила участі в них не суперечливі. Інші можуть зовсім відмовитися від участі в будь-якій юрисдикції та забезпечувати власні потреби безпосередньо домовляючись з постачальниками таких послуг, як медична допомога, соціальне страхування, поліційний захист тощо, а також взаємодіяти з усіма зовнішніми суб’єктами, не вдаючись до чийогось посередництва.

Взаємопов’язаність суб’єктів

Теоретичний аналіз системи вільного суспільства часто починається з помилки, яка полягає в розгляді кожної суб’єктної одиниці у відриві від інших одиниць та нерозумінні суті багатьох механізмів взаємовідносин суб’єктів.

Коли, наприклад, розглядаються взаємовідносини будь-яких двох суб’єктів (людей, організацій, не важливо), то часто можна почути, що без примусового контролю зверху немає перешкод тому, щоб один суб’єкт порушив домовленості або зовсім силою підкорив іншого суб’єкта. Але тут не враховується сама сутність такої речі, як договір, даний приклад розглядає сторони договору у відриві від усіх інших суб’єктів. Щоб договір між декількома суб’єктами мав силу, щоб цей договір визнавали та поважали ті сторони, які не беруть в ньому участі, та суспільство в цілому, щоб судові органи могли розглянути справу, яка стосується суперечки з приводу даного договору, необхідне його ствердження третьою стороною. Держава такою стороною встановлює або своїх представників, або приватних, але обов’язково ліцензованих нею нотаріусів, і цим же жорстко контролює порядок формування та виконання будь-яких домовленостей. В такій ситуації саме держава визначає сутність договору, і як би це визначення не відбулося, воно не буде відповідати інтересам багатьох приватних суб’єктів, які бажають взаємодіяти між собою по-іншому.

Розв’язанням цієї проблеми є вибір ще одного приватного суб’єкта як третьої сторони. Надійність та працездатність такого вибору забезпечують два фактори. Перший фактор – це репутація третьої сторони, адже приватним суб’єктам невигідно вибирати як третю сторону такого нотаріуса, у якого не має ніякої репутації, або ж зовсім відомого неякісним виконанням своїх обов’язків. Заради власної вигоди вони будуть шукати третю сторону, здатну підтвердити свою надійність або хорошою репутацією зі свого боку, або гарантіями від іншого суб’єкта з хорошою репутацією (як приклад наведу нотаріуса, що недавно закінчив власне навчання, і тим самим нездатний гарантувати свою компетентність нічим, крім як її підтвердженням з боку навчального закладу). Детальніше про функціонування репутаційних інститутів та їх важливості для вільного суспільства ми поговоримо трохи пізніше.

Другий фактор – третя сторона теж не знаходиться у вакуумі, їй також необхідні взаємовідносини з іншими суб’єктами. Ідею приватного суб’єкта як третьої сторони або арбітра часто намагаються висміяти, коли ставлять питання про те, як будуть працювати приватні суди, адже різні суди можуть винести різні вердикти, що зробить неможливим розв’язання конфлікту. Це безглузде питання, воно розглядає приватний суд як сторону, що перебуває у вакуумі. Однак очевидно, що третя сторона не знаходиться у вакуумі, їй самій це ж невигідно, ніхто не піде до нотаріуса або судді, що існують самі по собі, без домовленостей з іншими нотаріусами та суддями, як мінімум, з приводу порядку арбітражу при виникненні суперечок. Ізольований суб’єкт навіть не зможе заробити репутацію, що підтвердить його нотаріальну або судову компетенцію.

Взаємодії різних суб’єктів вільного суспільства будуть регулюватися домовленостями між ними та третіми сторонами, які в свою чергу теж будуть пов’язані з іншими суб’єктами договірними відносинами. Виникне складна контрактна мережа, яка буде визначати порядок функціонування всього суспільства. Вона буде відмінною системою стримок і противаг, що запобігатиме безладу у взаємовідносинах та безкарності правопорушень.

Вільне суспільство з виниклою в ньому контрактною мережею без проблем впорається зі спрощенням взаємодії між великою кількістю суб’єктів, стандартизацією норм і управлінням спільними ресурсами. У ньому можуть виникати посередницькі організації, що спеціалізуються на виконанні цих функцій, а також у різних суб’єктів є економічні стимули співпрацювати між собою.

Як приклад таких організацій-посередників можна привести транснаціональні корпорації VISA і Mastercard, що визначають стандарти проведення платіжних операцій для великої кількості банків, чим спрощують взаємодію між різними суб’єктами по всьому світу. При цьому дані корпорації, на відміну від держав, не мають примусової влади над самими банками та їх клієнтами, співпраця відбувається на приватних умовах.

Хорошим прикладом приватних стандартизації норм і управління спільним ресурсом є становлення залізниць в США. У 19-му столітті вони керувалися приватними компаніями, і спочатку у доріг, що належали різним компаніям, були різні стандарти колії та сигнальні системи. Однак самим компаніям було невигідно кожен раз міняти вагони для перевезення вантажу через маршрут, дороги якого належали різним організаціям, а також була невигідною ситуація, коли машиніст, який перевозив вантаж, міг заплутатися у відмінностях сигнальної системи на різних ділянках маршруту. В результаті прагнення зменшити витрати й тим самим отримати вигоду призвело до появи попиту на стандартизацію, з’явилася приватна організація, яка за певну плату від залізничних компаній допомогла в переобладнанні колії під єдиний стандарт, а також це прагнення сприяло домовленості про стандартизацію сигнальної системи[6].

Ми бачимо, що вільне суспільство не призведе до ситуації, коли на різних приватних дорогах та вулицях виникають занадто різні правила поведінки та пересування, організації та юрисдикції, які будуть володіти дорогами та вулицями в приватному порядку, домовляться про стандартизацію норм лише тому, що їм всім це вигідно. У вільному суспільстві не виникне ніяких проблем з використанням спільних ресурсів, різні організації та юрисдикції здатні впоратися зі спільним управлінням дорогами, вулицями, телекомунікаційними лініями, нафтогазовими трубопроводами тощо. Небажання співпрацювати з іншими суб’єктами у сферах стандартизації норм і управління спільними ресурсами може привести до неефективного використання обмежених ресурсів та втрати клієнтів через заподіяні їм незручності, в результаті чого організація може навіть збанкрутувати. Саме тому у приватних компаній є стимул домовлятися між собою у розв’язанні спільних проблем.

Загалом, співпраця різних суб’єктів в даних сферах та їх взаємодія між собою через посередницькі організації можуть визначати загальні норми та закони, а якщо вільне суспільство буде всесвітнім, то дана контрактна система зможе визначити щось аналогічне нинішньому міжнародному праву, але відмінне від нього своїм походженням, яке бере початок з самого низу – добровільних домовленостей між приватними суб’єктами. Така низова основа виниклого у вільному суспільства права робить його відповідним дійсним інтересам приватних суб’єктів, на відміну від права, нав’язаного державами зверху.

Крім усього сказаного, взаємопов’язаність також здатна розв’язати проблему взаємодії вільного суспільства з державами в випадку локальної, а не всесвітньої реалізації. Суб’єктам вільного суспільства вигідно координувати дії у сфері зовнішніх відносин, оскільки інша поведінка може призвести до певних збитків. Можна очікувати, що в локальному вільному суспільстві виробиться єдиний стандарт закордонних паспортів, який держави визнають куди ймовірніше, ніж велику кількість окремих стандартів, що розв’яже проблему територіальної ізоляції його населення. Також у вільному суспільстві цілком можуть виникнути одна або декілька посередницьких організацій, від імені яких велика кількість суб’єктів матиме можливість взаємодіяти з державами, та які, знову ж таки, мають набагато більшу ймовірність бути визнаними, аніж велика кількість суб’єктів окремо. Проблема зовнішнього визнання може взагалі навіть не виникнути, якщо вільне суспільство сформується в межах раніше існуючої держави, в такому випадку для розв’язання зазначених проблем йому буде досить лише перейняти вже визнані на міжнародній арені ім’я та деякі стандарти.

Репутаційні інститути

Репутаційні інститути – дуже важлива частина вільного суспільства. Вони відіграють важливу роль в запобіганні обману та шахрайству при взаємодії різних суб’єктів. Вважається, що тільки держава може підтримувати безпеку угоди, а також високу якість поставляємих на ринку товарів і послуг, що без держави магазини будуть продавати людям прострочену або зовсім небезпечну за складом їжу, організації будуть обманювати клієнтів надаючи неякісні послуги або здираючи гроші ні за що, і самі люди будуть обманювати один одного при кожній можливості. Але хіба ж це так?

Зазвичай саме державне втручання знижує якість поставляємих на ринку благ, розкладаючи приватний сектор в цілому. Держава вводить системи ліцензування та контролю якості, але насправді ці системи із-за монопольного статусу держави самі працюють вкрай неефективно. Нерідко вони призводять до того, що одні підприємці починають підкуповувати державних чиновників, щоб уникнути перевірок відносно себе, а також з метою задавити перевірками своїх конкурентів, чим знищують ринкову конкуренцію. Держава не здатна забезпечити дійсний контроль якості.

У нинішньому світі репутація багато значить, сучасні цифрові засоби сприяють дуже швидкому поширенню інформації. Будь-яка людина, що має вихід в інтернет, може легко знайти потрібну їй інформацію, в тому числі й інформацію про репутацію тих чи інших суб’єктів. В інтернеті є безліч ресурсів, які надають платформу для написання відгуків і складання рейтингів. Так, людина, що бажає відвідати ресторан, кінотеатр, будь-який інший заклад, зняти у когось житло, скористатися транспортними послугами або купити в якомусь магазині якийсь продукт, може легко подивитися відгуки інших людей про конкретні організації, їх продукти та послуги, проглянути рейтинги, і в результаті прийняти відповідне її інтересам рішення. Ті організації та суб’єкти, товари й послуги яких не задовольняють своєю якістю багатьох людей, заробляють погану репутацію та відлякують майбутніх клієнтів. Тим самим їм стає невигідно надавати блага поганої якості із-за потенційної втрати клієнтів. Як я вже говорив раніше, надавати блага поганої якості вигідно тільки державі та захищеним нею підприємцям.

Розвиток репутаційних інститутів призведе до виникнення різних механізмів перевірки якості поставляємих приватними суб’єктами благ. Виникнуть організації, що будуть виконувати перевірку та стандартизацію якості, які за певну плату від приватних осіб, компаній, спільнот та юрисдикцій займатимуться такою діяльністю. Із-за ринкової конкуренції вони будуть працювати набагато ефективніше державних структур. Крім того, вони самі ж будуть підпадати під перевірку якості виконуваної ними роботи, а значить їм теж буде важливо заробляти хорошу репутацію. Такі організації буде навіть важко підкупити, оскільки є ризик розкриття факту підкупу, що може сильно нашкодити репутації компанії та позбавити її місця на ринку. А приватним компаніям, що надають блага, буде лише вигідно співпрацювати з подібними організаціями, тобто діяти відкрито відносно своїх клієнтів, оскільки небажання співпрацювати та спроби приховати інформацію про якість вироблених благ будуть лише дискредитувати репутацію неблагочестивого виробника.

Може виникнути питання про те, як справитись з недостатньою інформованістю споживача? Адже він ніяк не може заздалегідь дізнатися абсолютно всю інформацію про постачальника, його товари та послуги. Хіба асиметричність інформації (нерівномірний її розподіл) між сторонами угоди не являється недоліком ринкової економіки, подолати який можна лише вдаючись до державного контролю?

Відповідь полягає в тому, що цю проблему не можна вирішити ніяк зовсім! Людина завжди перебуває в стані недостатньої інформованості про середовище та суспільство, що оточують її. Однак в умовах свободи вона все ж таки має можливість збирати інформацію, аналізувати її та приймати відповідні її інтересам рішення. Коли ж держава диктує єдині норми, людина позбавляється вибору, і сам державний апарат, зважаючи на свою неефективність, зовсім не гарантує точне виконання власних вказівок. Держава вводить споживачів в оману даючи їм гарантії, які взагалі можуть бути не забезпечені. Споживач стає ще менш інформованим, ніж в умовах свободи, асиметричність інформації тільки посилюється.

Також іноді можна почути аргумент, що держава все одно необхідна в ролі гаранта безпеки угоди, оскільки більшість людей не вміють користуватися репутаційними інститутами та вони не здатні делегувати комусь повноваження гаранта ринковим шляхом, оскільки це вимагає самостійного вибору відповідного агента, а значить і, знову ж таки, вміння користуватися репутаційними інститутами. Однак варто зауважити, що таке невміння є лише наслідком надання державних гарантій, які повністю знімають з людини відповідальність за її власні дії, а значить і позбавляють стимулу розбиратися в цьому питанні. Це є частиною процесу децивілізації, який ми обговорювали в минулому розділі. Уміння користуватися репутаційними інститутами являється одним із базових для укладення будь-яких домовленостей, так само, як вміння говорити, читати й писати являються базовими для обміну інформацією в цілому. Нерозуміння багатьма людьми репутаційних інститутів лише демонструє негативні наслідки державної діяльності.

Репутаційні інститути важливі також тим, що дають можливість використовувати остракізм як інструмент покарання правопорушників. Функціонування цього інструменту можна добре продемонструвати на прикладі торгового права Середньовічної Європи. Воно ґрунтувалося на домовленості торговців про виконання деякого зводу правил. Також торговцями вибиралися приватні судді для розв’язання суперечок. Якщо хто-небудь викривав торговця в порушенні правил, він міг звернутися до судді, який в результаті виносив вердикт. Торговець був зобов’язаний виконати розпорядження вердикту, інакше правопорушення піддавалося суспільному розголосу, що псувало йому репутацію. В результаті інші торговці піддавали його остракізму, тобто відмові від співпраці. Причому ті торговці, які продовжували вести справи з порушником, теж оголошувалися порушниками та піддавалися остракізму, тому мало хто взагалі насмілювався контактувати з засудженим. В результаті торговець, який не виконав постанови судді, швидко втрачав свій достаток через неможливість вести свої справи. І не було ніякої необхідності в силовому примусі, одного остракізму було досить для того, щоб змусити порушника визнати свою вину або ж покарати [7].

Порушник може піддаватися як локальному, так і загальному остракізму. Якщо злочин не заважкий, то порушник просто піддається остракізму в певних видах взаємовідносин. Якщо ж злочин дуже важкий, то в разі відмови визнавати вердикт судді спільнота, до якої він належить, зовсім може відторгнути його. Така людина, швидше за все, втратить право перебування в юрисдикції, закони якої вона порушила, а також її репутація буде вносити труднощі у взаємодію з іншими юрисдикціями. Таким чином, вона позбавляється можливості користуватися тими благами, які дає участь в суспільних взаємовідносинах, в тому числі вона позбавляється захисних послуг, і тепер може захищати власні життя та майно лише покладаючись на свої сили. В суспільстві з розвиненими репутаційними інститутами порушник змушений визнати свою вину, оскільки інше рішення загрожує величезними, можливо навіть непосильними для нього збитками.


На даній сторінці знаходиться текст першої частини праці, що вміщує в собі перший розділ та частину другого розділу. Другу частину праці ви можете переглянути тут.

Категория: Книги | Добавил: ukroliberty (2020-04-09)
Просмотров: 131 | Рейтинг: 0.0/0
Вы можете отблагодарить автора материала донатом по следующим реквизитам:

BTC: 19LwwiQKi6wpiW5mto6CmNrNtQWUK8AcFL
ETH: 0x40524e03255b44e45f9821a52abaabddf7d8de2d
LTC: LcGSfdYKpZxmNeP46UY2uJZsVUB6Ptyirr

Для просмотра полного списка реквизитов нажмите здесь.
Всего комментариев: 0
avatar